По дивній іронії долі роман, що Сервантес створював як пародію, пережив всі “серйозні” літературні твори цього автора. Злиденний, однорукий, змучений Сервантес писав “Дон Кихота” у в’язниці. Від розпачу до надії, від надії до смиренності рухається плин роману. М’який гумор, смутний сміх, трагікомічні ситуації й несподівана мудра серйозність становлять тло, “пейзаж”, на якому відбуваються пригоди героя. Бідний дворянин Алонсо Кехано - старий романтик і ідеаліст. Все життя він прожив, не занадто звертаючи увагу на реальність, тому що реальними для нього були літературні герої, шляхетні й безкорисливі лицарі, що борються з неслраведливостью, що захищають честь своїх прекрасних дам. Нарешті, зостарившись, Алонсо Кехано немов спохвачується й вирішує сам пройти цей лицарський шлях. Нехай оточують його не прекраснодушні товариші, а грубі односільчани із примітивним практицизмом і обмеженим здоровим глуздом. Нехай дебела Альдонса тільки в уяві Кехано - чиста й прекрасна дама. Нехай небезпеки надумані, замість драконів - вітряні млини, замість бойового коня - смирна безпородна шкапа, але теперішніми були відвага, шляхетність, щиросердечна краса й справжнє лицарство Алонсо Кехано, чудового Дон Кихота.
Геніальні книги невичерпні, вони знову й знову змушують людей замислюватися про головний: про себе, про людську долю й долю людства. Вони як дзеркало, у якому кожне нове століття бачить себе.