Для ранньої лірики Павла Тичини характерні музичність, ліризм, емоційність. У віршах поета звучать частіше запитання, ніж відповіді: Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани, Коли гай зелений цілують-милують? Автор проймається задумою зірок, трави, дерев, струмочка, бо для нього вони - неначе живі істоти. І в кожної є своя душа. Вражають і порівняння, які використовує поет. Він знаходить такі слова, які зачіпають душу читача.

А роси? Хто скаже, чиї вони сльози,
Такі дивні, чисті, мов перли коштовні!

Задума звучить і в поезії про кохання. Це пов’язано з великим і трагічним коханням поета до Наталії Коновал. Невиліковна хвороба позбавила її життя. Ця смерть принесла поетові біль і розпач, але не вбила любові. Свої почуття він передає у вірші, зверненому до рідної сестри своєї коханої:
О люба Інно, ніжна Інно!
Я - сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив -
Дитинно, злотонінно.

Смуток втрати і розпач передає поет і у вірші «З кохання плакав я…». Він говорить про те, що його плач став між ним і коханою «мармуровим муром», благає кохану повернутися до нього, повернутися хоч.а б «з сміхом-дзвоном». Поет ніби передбачав майбутню трагедію. У його віршах, у яких ще не говориться про смерть коханої, звучить застереження і пророцтво:

Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця! Буду я журиться.

Але кохання полонило душі молодих людей. А потім обпекло їх жагучим холодом розлучення, завдавши болю тому, хто залишився жити.
Знав я, знав: навіки, - промені, як вії!
Більше не побачу - сонячних очей.
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені, як вії сонячних очей!

Але ця дівчина буде вічно жити у віршах, які присвятив їй поет. І доки живе поезія Павла Григоровича, доти буде через його вірші всміхатися його чарівна кохана:
Десь надходила весна.
Я сказав їй: ти весна!
У куточках на вустах
їй спурхнуло шось усмішками