Загрузка...

Образи Доріана Грея і Сібіли Вейн

Фромм підкреслює особливе значення кохання у житті “нарцисів”, їхнє особливе ставлення до людей, з якими пов’язане кохання: “Для нарцистичної людини партнер ніколи не є самостійною особистістю у своїй повній реальності; він існує лише як тінь особистого “Я”". Природно, що безмежна самозакоханість “нарцисів”, їхній егоцентризм врештірешт роблять їх самих такими собі “самозаручниками” особистісних, одвічно недосяжних прагнень і намагань. У коханні вони змушені безперервно шукати зовнішнього визнання своєї краси — і водночас ніколи не можуть повністю задовольнити свою жагу поклоніння навіть надзвичайними проявами захоплення з боку інших людей.



Яскравіше за все сутність Доріана Грея проявляється під час його стосунків із Сібіл Вейн, оскільки кохання до неї, його роль у житті цієї дівчини стали для героя своєрідною першою межею. Нагадаємо, що саме після загибелі юної акторки досконалий як явище мистецтва портрет Доріана Грея почав змінюватися, відбивати внутрішню жорстокість зображеного художником юнакакрасєня. Імовірно, до цього Доріан Грей не скоїв нічого такого, що можна було б вважати аморальним, тоді як його поведінка по відношенню до закоханої у нього Сібіл є цілковито аморальною.

Здається, кохання є справжнім коханням: він обожнює молоду акторку, перебуває у захваті від її мистецтва, вона є для нього справжнім поєднанням досконалого мистецтва і життя. Щире захоплення цією дівчиною викликає бажання завжди бути разом з нею, тому Доріан Грей хоче одружитися. Він переконує лорда Генрі, що його уявлення про шлюб, про подружнє життя, про стосунки між чоловіком і жінкою, про кохання не є правильними, тому що той не визнає щирість, відвертість у шлюбі. Складається враження, що щасливий шлюб може стати певним “вінцем” життєвих досягнень Доріана Грея, а власна щаслива родина допоможе йому назавжди забути трагедію нещасного дитинства.
Безпорадна акторська гра Сібіл Вейн спричиняє Доріанові глибокі страждання. Можна припустити, що присутність на виставі його найближчих друзів значно підсилює страждання закоханого Доріана Грея, але не це стає крахом його кохання. Пояснення, які дає Доріанові Сібіл, мали б зробити його щасливим: дівчина переконує коханого, що саме її несамовите кохання унеможливило для неї заміну життям драматичних героїнь власного життя. Тобто, вона визнає, що Доріан Грей став сенсом її життя, що кохання до нього є найдорожчим для неї у власному житті. Але саме ця відвертість обурює Доріана, тому що його кохання є коханням “нарциса” — майже у чистому вигляді.

Монолог героя, в якому він фактично висловлює свій жорстокий “вирок” Сібіл Вейн, переконливо доводить, що Доріан Грей не спроможний кохати будьяку іншу людину. Решта людей потрібна йому лише для того, щоб з допомогою власних почуттів до них підсилювати самозакоханість. Ось як він пояснює Сібіл Вейн свої почуття до неї, її місце у власному житті: “Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я…” [1; 59]. Таким чином, він намагався у першу чергу прославити себе самого, а закохана жінка ставала для нього лише засобом власного звеличення.

Між життям і мистецтвом Доріан Грей, складається таке враження, обирає мистецтво, але треба сказати, що насправді воно підмінюється його уявленнями про мистецтво.
Втім, ставлення Доріана Грея до Сібіл Вейн нібито можна все ж таки назвати коханням. Те, що герой наступного дня розкаявся, написав дівчині відвертого листа, свідчить, на перший погляд, про його щирість, готовність визнавати власні помилки і виправляти їх. Але, пригадаємо, поштовхом до написання листа, до покаяння став зовнішній чинник, а саме жах, викликаний змінами, які герой помітив на портреті! Зрозумівши, що зміни портрета викликані його негідними вчинками, Доріан Грей начебто обирає свій життєвий шлях: “Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею, спробує знов її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте” Але ж хіба можна за таких умов бути щасливим самому, зробити щасливою іншу людину?

Здається, що доля була невиправдано суворою до головного героя: саме тоді, коли він зрозумів, яким має бути його справжнє життя, вона позбавила Доріана Грея виправити помилку, тому що Сібіл Вейн на той час вже була мертвою. Тут треба згадати спостереження Е. Фромма, який проникливо зауважив: “У відчуженій формі людина шанує саму себе, ідол, у якому вона розчиняється, стає об’єктом її нарцистичної пристрасті”.

 

 

Мистецтвожиття Сібіл Вейн на сцені, завдяки якому вона привернула його увагу, добропорядне родинне життяобов’язок без справжнього кохання, задоволення від старанного “виправлення” власних помилок — все це для Доріана Грея є лише можливістю задовольнити власні нарцистичні потреби, дати вихід самозакоханості! Виявляється, що позбавитися потреби використовувати зовнішній світ (і людей — як частину цього світу!) для задоволення нарцистичної сутності герой не може. І ніколи не зможе… Тому, усвідомивши це, він обирає інший шлях: бути суцільним злочинцем як відносно самого себе, так і відносно інших людей. Якщо не можна уникнути того, на що ти приречений, потрібно, вважає Доріан Грей, відчути насолоду від життя. Від усіх його проявів, поганих чи добрих: “Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого” . Вибір зроблено, але чи був це свідомий вибір самого Доріана Грея?

Сам роман Оскара Уайльда, а і його головний герой природно поєднують в собі літературні традиції й естетичні погляди автора. Створений на межі естетизму і неоромантизму, образ Доріана Грея, як зазначалося вище, є психологічно вірогідним. Одним із засобів досягнення цієї вірогідності є прийом, який умовно можна назвати “пошук предків”.

Письменник дає можливість читачеві побачити родові витоки Доріана Грея як людини. Для цього подається “історія роду” у вигляді знайомства Доріана з портретами предків. Звичайно, цю “портретну галерею” подано невипадково: портрет Доріана Грея посідає в ній своє місце, його поява підготовлена низкою портретів предків героя, з кожним із яких (і портретів, і предків) у нього є безперечний, іноді прямий, іноді опосередкований зв’язок.
Герой старанно відшукує серед власних предків таких, що вирізнялися вадами, негідною поведінкою, аморальними пристрастями. А таких, особливо серед чоловіків, у цьому роді було чимало! Взагалі ж, як на початку роману казав дядько лорда Генрі про родину Доріана Грея, “Чоловіки там у них якісь невдалі, але жінки, їй же бо, чудові. Доріан Грей— чоловік, але, схоже, його зовнішня краса — це краса жіночої частини роду? На тлі життя своїх попередників, мабуть, цьому чоловікові легше виправдати себе, свою поведінку, що Доріан Грей і робить: “Може, це якийсь отрутний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові?”. Таке пояснення дуже доречне, оскільки воно якщо і не виправдовує поведінку героя, то принаймні робить її більш зрозумілою для читачів. Така собі родова “погана спадковість”, протистояти якій для людини майже неможливо?

Не варто також забувати, що Доріан Грей, окрім “мікробу”, який отруював його родину протягом століть і дістався його самого, пережив також і “отруєння книгою”. Цей роман було подаровано Доріанові Грею лордом Генрі, і подарунок справив на героя велике враження. Надзвичайно велике враження: “Доріана Грея отруїла книжка” [1; 93]. Важливою здається спроба Доріана Грея пов’язати вплив, який мало на нього родинне прокляття, і вплив цієї книги: “Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з них, може, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й впливу їх людина, безперечно, більш свідома”. Як бачимо, герой визнає вплив книги на власне життя навіть більш вагомим, ніж вплив роду.

Підсумовуючи, треба зауважити, що низка фатальних, на перший погляд, обставин матеріального й морального плану, збіг яких призвів героя до моральної і фізичної загибелі, мають під собою досить вагоме підґрунтя. Безтурботний красеньюнак перетворився на жахливу потвору не одразу і не випадково. Цей шлях був довготривалим, сходинки вниз були іноді не помітні, але герой поступово просувався — як моральна людина — все нижче й нижче.

Якщо на початку він ще намагався чинити опір, то після загибелі Сібіл Вейн обрав шлях, який лише збільшував глибину його морального падіння.

 
Зарубіжна Література