«Моє серце й душа в надпориві…» (Роздуми про поезії Поля Верлена)

І. Поль Верлен — один із представників поетів-символістів. (Яким він був, «ко­роль поетів»? Невисокий на зріст, з кудлатою бородою, з вусами, що обвисли, вилицюватий, з монгольською проріззю очей, він мало нагадував француза, «європейця». І все в нього було не так, як мало бути у людини респектабельної: пиячив, сварився, стріляв у кращого друга, якого любив до нестями, два роки провів у в'язниці, писав такі вірші, що молодь кінця вісімдесятих закохалася в нього, була у захваті від його поезій, проголосила Верлена «королем поетів» і своїм керманичем і метром. А Поль Верлен до того часу вже був у минулому, зламаний життям, отруєний «зеленим змієм». Була жага до творчості, мрія писати справжні вірші, але задоволення від віршів вже не було.)



II. «Уві сні я мрію про вірші...»

1. Музика у слові — найголовніша вимога Верлена. (Програмна поезія Поля Верлена — «Поетичне мистецтво». Він одразу чітко формулює тему бесіди з читачем: «Найперше — музика у слові!» За допомогою художніх засобів — епітетів, метафор, уособлень — поет пояснює читачеві, якими мають .бути вірші, щоб хвилювали, відкривали надзвичайний світ, який бачить сам поет. Основна думка втілена у двох останніх строфах.)

2. Світ почуттів ліричного героя. (Слова, ніби нотні знаки, які роблять музичною думку поета. Для його ліричного героя найголовніше — злиття з природою. Тільки і в цьому стані не кидає його самотність. Герой прислухається до шуму дощу, і відчуває в цьому шумі болісну насолоду — щось рідне у звуках, але його осиротіле серце нікому зігріти, ніхто його тугу не згасить. Скінчиться дощ — засяє сонце, а його душу охоплює тільки сум. У вірші «Так тихо серце плаче...» повторювання слів посилює тривогу, частки «не» і «ні» забирають останню надію на те, що ліричний герой знайде, нарешті, спокій, любов і ніжність. Останні рядки забирають надію:

Найтяжчий, певне, сум — Без гніву, без любові, Без ревнощів, без дум...

 

Співзвучний вірш «Із серця рветься плач...» Тут теж слова повторюються. Повторювання — наче рідня шуму морських хвиль. Голос моря начебто однаковий, але, з іншого боку, в шумі хвиль виявляється сила моря, його велич, незламність. Розумієш нескінченність життя, починаєш думати про Творця. Поет звертається до земної душі, яка незрівнянно мала у порівнянні зі Всесвітом. Пронизливо звучать рядки про те, що втіху цій душі може принести інша така ж самотня душа. Це рядки про любов до людини, про те, як треба дорожити одне одним.)

3. «Ніде я втіхи не зайшов...» (Кожен вірш Верлена — щира сповідь, частка душі, яка страждає. Кожен вірш — це біль самотньої людини, це благання про тепло і ніжність. Поезія Верлена біографічна. Все, що відчувала ця самотня людина, виливалося у сумну пісню. У Верлена немає радісних віршів, кожен із них — як останній подих. Вірш «Душа, душа моя страждала...» — своєрідна сповідь і самого поета, і ліричного героя. Найпрониз- ливіше звучать рядки: «Ніде я втіхи не знайшов...» Вірш багатий на ключові слова, мовні засоби, що допомагають визначити головну думку твору. Своєрідним продовженням теми, що прозвучала у попередніх віршах, є рядки іншого вірша — «О сумна пустеля!..» Світ — пустеля. Тут все дихає холодом, над усім — загибель. Тут і «місяць конає», і «зір нема», тільки «хрипкі ворони». Ліричний герой мимоволі думає про смерть — та що ж чекатимеш у пустелі, крім смерті? Хто допоможе? Метафори створюють настрій вірша.)

III Вплив поезії П. Верлена на творчість поетів пізнього періоду, зокрема творців Срібної доби. (І бельгійський великий поет Верхарн, і росіянин Брюсов починали свою творчу діяльність з перекладів Верлена. Поети Срібної доби за­мислювалися над його віршами, продовжували розвивати теми, яких торкався «король поетів» Поль Верлен.)

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.