Загрузка...

Образ жінки у сонетах Шекспіра

У середині ХIV століття в Італії починається Епоха Відродження («Ренесанс»). Це перехід від середніх століть до культури Нового часу. Культура Відродження - міська культура, її розвиток прямо пов’язаний з розвитком міст. Це культурно-історична епоха найвищого розквіту. Хронологічні рамки в різних країнах різні. Італія - середина XIV століття, триває кілька століть. В інших країнах інший час. Англія - остання чверть XVI століття й перша чверть XVII століття. Відродження носить різний характер: Італія - культура, поезія, Німеччина - філософія, богослов’я, ідеологічний характер, Англія - театр. Відбувається формування нових буржуазних відносин. Економіка й розвиток Італії був попереду інших країн. Формування націй доводиться на епоху Відродження. Починається пошанування античності - починають осягатися грецькі цінності [5, 56].



Яскраві моменти: формування нового типу людини. Відродження - дуже важкий період, з’явились нові уявлення. Особливий тип особистості - титан Відродження. Багато талантів. Люди приходили в титани із самих низів суспільства. Багатогранність особистості стала прикметою епохи [17, 19].

Термін «Відродження» уперше був ужитий в 1550 - Джорджо Вазарі «Життєпис славнозвісних живописців, скульпторів і зодчих». Але слово з’являється раніше. Девіз: «Щоб іти вперед треба оглянутися назад», досягти античного рівня в культурі, треба відродити античні цінності. Середньовіччя вивчало античність вибірково, тільки те, що підходило до церковної догматики - Вергілій, Платон (вибірково), Аристотель (вибірково). Інші автори - уривками. Епоха Відродження звернулася до античності як до комплексу знань, навіть трохи перебільшувала її значення. Це перше тлумачення терміна.

Друге - біблійна думка, притча про зерно, кинуте в камінь. Служіння в ім’я продовження культурної традиції. Діячі Ренесансу в більшості були релігійними, але вони руйнували догматику церкви. Починається церковний рух реформації. Думка: людина може звернутися до Бога, минаючи церкву, звертання повинне бути щирим. Віра здобуває іншу якість. В епоху Ренесансу починають формуватися сучасні уявлення про особистість, індивідуальність. Розкріпачення особистості привело до ренесансного егоцентризму. Де критерій волі діяльності людини? Ми спостерігаємо складне й дивне явище: ренесансні гуманісти могли бути інквізиторами (полювання на відьом, «Молот Відьом»). Формується дивна аморальність. Втрата критерію діяльності приводить до того, що тема титанічної особистості виходить у мистецтві на перший план. Шекспір: «Критерієм є творіння добра» [11, 47].

Ренесансний гуманізм - поняття відмінне від сучасного (гуманне відношення до людини й тварин). Споконвіку термін походить від назви гуманітарних наук. Гуманістами називали викладачів. Оцінного значення не було - філософи, естети й т.д. Середньовіччя тяжіло до традицій, Ренесанс - антитрадиціоналізм, ніщо не приймається на віру. Відродження - критицизм, допускає власну думку, це - індивідуалізм, що часто перероджується в егоцентризм, інтерес до людини, природи, місця людини в природі. Віра в необмежені можливості людини, насамперед, у пізнанні. Тема Фауста. Розриву із християнством не було, тільки з догмами. Ренесансу притаманний естетизм, естетичне ставлення до явищ дійсності.

Ренесансним гуманістом міг стати будь-хто, але це дуже елітарне явище. Потрібна була велика сума знань. За три століття в п’ятьох головних європейських країнах існувало 5000 гуманістів. Питання про те, що вкладає Ренесанс у поняття «Людина». В античності «людина - це соціальна тварина», для гуманістів «Вчена тварина». Людина цінується тільки в культурних вимірах, тільки природні властивості, здатність до навчання. Людина - той, хто здатний до навчання. Ідея культивування людини. Особливе значення мала педагогіка. Поняття «республіка розуму». Особливу увагу цьому приділяє Еразм Роттердамський.

Ренесанс прийнято ділити на три етапи - Раннє Відродження, Високе відродження й Пізнє Відродження (криза). З’являється новий жанр - новела (оповідання про нові в житті явища). Апофеоз - Боккаччо «Декамерон». Дуже мало новел із трагічним фіналом. Найчастіше в новелах людина перемагає долю. На 100 новел Боккаччо тільки одна зі смертю. Оповідачі епохи Відродження показують, як людська ініціатива перемагає всі перешкоди.

Пізнє Відродження - людина не вінець витвору. Приклад - Шекспір, монолог «Людина - квінтесенція пороху». Головний жанр у кризі - трагедія. Катастрофа ідей, пошук морального виходу.

Творчість Шекспіра - і підсумок, і вершина розвитку театру. Філософська основа - ренесансний гуманізм. Все відродження укладалося в життя людини, то він переживає й оптимізм і кризу. Уперше порушує питання «А що є буржуазна моральність?». Шекспір цю проблему не вирішив. Його висновок пов’язаний з утопією.

Відома частка здобутків Шекспіра в театральних трупах, він - перший професійний драматург. Ставлення держави до театру було дуже зневажливим. Якість п’єс до Шекспіра була низькою, крім творів «університетських умів». Писали або багаті й платили за постановку, або самі акторські трупи.

Шекспір відразу мав успіх. В 1592 вийшли статті за й проти нього. Грін «На гріш розуму, купленого за мільйон каяття», «Вискочка, ворона, прикрашена нашим пір’ям, серце тигра в оболонці актора». Історію Гамлета розробляли «університетські уми», але дуже низької якості. Прикмета Шекспіра - уміння використати матеріал інших. Він писав п’єси, розраховуючи на певну публіку.

Актуальність дослідження полягає в тому, що творчість Шекспіра завжди була і залишатиметься загадкою і для дослідників - корифеїв літературознавства, і для закоханих у його творчість читачів.

Після виникнення першого театру виникла постанова пуритан, які вважали, що театри не мають права перебувати в межах міста.

Традиційно у Шекспіра виділяють 3 періоди творчості:

1) 1590 - 1600.

2) 1600 - 1608.

3) 1609 - 1613.

1. Оптимістичний, тому що збігається з періодом раннього Відродження, а раннє Відродження пов’язане з гуманізмом. Все веде до добра, гуманісти вірять у торжество гармонії. Переважають історичні хроніки й комедії. На рубежі 1-2 періоду створюється єдина трагедія «Ромео й Джульєтта». Ця трагедія не абсолютно похмура. Обстановка дії сонячна, яскрава атмосфера загальної радості. Те, що трапилося з героями, трапилося випадково - убивство Меркуціо, Ромео вбиває Тібальда. Коли Ромео и Джульєтта таємно вінчаються, гонець випадково спізнюється. Шекспір показує, як послідовність випадків приводить до загибелі героїв. Головне, що світове зло не приходить у душі героїв, вони вмирають чистими. Шекспір хоче сказати, що вони вмерли як останні жертви середньовіччя.

Цей період творчості Шекспіра пов’язаний з розвитком жанру трагедії. Він створює в основному тільки трагедії і незабаром розуміє, що буржуазна моральність не краща, ніж середньовічна. Шекспір б’ється над проблемою, що є зло. Трагічне розуміється ідеалістично. Шекспіра жахає те, що трагедія виникає з того ж, із чого й комедія. Шекспір починає спостерігати, як те саме якість приводить до гарного й поганого.

Питання про авторську приналежність Шекспіра до написаних ним творів здавна викликала полеміку у широких колах шекспірознавців. Це питання і надалі залишається актуальним, оскільки розмаїті концепції стосовно авторства Шекспіра не перестають виникати у працях видатних майстрів живого слова.

Автором гіпотези, що твори Шекспіра створював граф Оксфорд був англієць Томас Луні. Він посилався на те, що вірші графа, підписані його ім’ям, мають подібність із поемою Шекспіра “Венера й Адоніс”. Крім того, як повідомляють, Т. Луні, граф Оксфорд, на гербі якого зображувався лев, що трясе зламаним списом, був освіченою людиною свого століття й був обізнаний з питань палацових інтриг, відбиття яких має місце в багатьох п’єсах Шекспіра. Граф Оксфорд був меценатом декількох театрів і брав активну участь у літературному й театральному житті Англії тієї доби. Ґрунтуючись на аналізі шекспірівських здобутків, Т. Луні вивів характерні риси їхнього автора й зробив висновок, що всіма ними міг цілком володіти граф Оксфорд.

Одним з авторів гіпотези про те, що автором шекспірівських п’єс був лорд Хансдон, що мав ім’я Генрі Кері, є вітчизняний літературознавець Микола Кастрикін (1930-2001). Гіпотеза викладена в його книзі “Top Secret”. У ній відзначається, що лорд Хансдон був кузеном королеви Єлизавети й придворним лордом-камергером. Він був засновником першого професійного театру в Англії й заступником шекспірівської трупи. Як докази того, що Хансдон був Шекспіром Н. Кострикін наводить наступні докази:

- по-перше, в 1616 році Шакспер “був перепохований, щоб запобігти переносу праху лже-автора у Вестмінстерське абатство”. Автор книги посилається у зв’язку із цим на рядки з вірша Бена Джонсона до Першого фоліо, виданого в 1623 році: “Ти надгробний пам’ятник без могили”;

- по-друге, створення сонетів (154 протягом 1592-1595 р.) припинилося зі смертю Хансдона в 1596 році;

- по-третє, будучи відісланим як доглядач на шотландський кордон й служачи там протягом 20 років, Хансдон мав досить часу, щоб написати 36 п’єс;

- по-четверте, душоприказниця Єлизавети (очевидно, мається на увазі Мері Пембрук), знаючи про лже-авторство Шекспіра, затратила величезну суму на видання Першого фоліо, спочатку запланованого до виходу в 1622 році, сторіччю від дня народження кузина Єлизавети;

- по-п’яте, особисті якості й деталі біографії Хансдона збігаються з такими автора сонетів, поем і драм.

Як сумнів в авторстві лорда Хансдона можна написати приблизно те ж саме, що й про графа Оксфорда: Хансдон помер в 1596 році, а в п’єсах Шекспіра описані події, що мали місце після 1596 року.

У книзі “Шекспір” М. Морозов повідомляє, що “антишекспіристи” з’явилися ще в XVІІІ столітті, і першим претендентом в 1772 році був названий Френсіс Бекон. Автор цитує Герберта Лоренса, друга знаменитого актора Девіда Гарріка: “Бекон складав п’єси. Немає потреби доводити, скільки він досягнув на цьому поприщі. Досить сказати, що він називався Шекспіром”.

Уперше гіпотезу про те, що авторство п’єс Шекспіра належить кільком людям і в першу чергу філософові й державному діячеві Френсісу Бекону (авторові утопії “Атлантида”) висунула американська письменниця, однофамільниця філософа, Делія Бекон. У книзі “Викриття філософії п’єс Шекспіра” (1857) вона посилалася на близькість багатьох філософських ідей Бекона шекспірівському світогляду.

Вважається, що Френсіс Бекон був одним із засновників сучасного масонства й належав Ордену Розенкрейцерів. Філософські ідеї в п’єсах Шекспіра демонструють, що їхній автор був добре знайомий з доктринами й ідеями Розенкрейцерів. Прихильники авторства, що належить Бекону, вважають, що він зашифрував у п’єсах Шекспіра секретне навчання Братства Розенкрейцерів і щирих ритуалів Масонського Ордена. Дослідник Берд Ківі в статті “Якщо справа дійде до суду” повідомляє: “Наприклад, у трагедії “Буря” перше слово п’єси “Боцман” (Boteswaіne), починається, як звичайно, з буквиці, оточеної мудрими віньєтками. Але в 30-і роки серед цих віньєток розглянули багаторазово повторене ім’я “Francіs Bacon”.

 

У книзі Іллі Гілілова “Гра про Вільяма Шекспіра, або таємниця Великого Фенікса”. Треба відзначити, що І. Гілілов не є “першовідкривачем” Ретленда навіть на ниві вітчизняного шекспірознавства. М. Морозов повідомляє, що в 1907 році Карл Блейбтрей створив “ретлендовську теорію”. Ця теорія була розроблена в 1918 році бельгійцем Дамблоном і викладена російською мовою Ф. Шипулинським в 1924 році в його книзі “Шекспір-Ретленд”. Посилаючись на його дослідження, І. Гілілов пише, що Ф. Шипулинський був переконаним прихильником і пропагандистом цієї теорії й не шкодував різких слів на адресу Шакспера зі Стратфорда й авторів стратфордианских біографій. Ф. Шипулинський вважав, що для того, щоб ототожнювати неписьменного м’ясника, торговця й лихваря з автором “Гамлета” і “Бурі”, замало бути сліпим: треба ще й не розуміти, не відчувати Шекспіра.

Російський дослідник Пороховщиков, що працював в архіві родового замку Ретлендів Бельвуар, виявив рукопис пісні з п’єси “Дванадцята ніч” Шекспіра, написану рукою Ретленда. Ретлендовску версію підтримав

А.В. Луначарський у своїй статті “Шекспір і його століття”. І. Гілілов вирішив остаточно розставити всі крапки над “і” у цій гіпотезі. Він зробив грунтовні дослідження шекспірівського питання й навів у своїй книзі переконливі факти. І. Гілілов намагається довести, що під ім’ям Шекспіра писали Роджер Меннерс (5-й граф Ретленд), і його дружина Єлизавета Ретленд. Книга була перекладена багатьма мовами і зробила великий переполох серед шекспірознавців. Ця праця зазнала критики з боку супротивників позиції І. Гілілова.

Уперше гіпотеза про те, що під ім’ям Шекспіра міг ховатися драматург і поет Крістофер Марло була висунута американським дослідником Уілбуром Цейглером в 1895 році. Він припустив, що Марло створив псевдонім “Шекспір”, щоб після своєї інсценованої смерті продовжувати творити як драматург. Ця “смерть”, як вважають марловіанці (прихильники авторства, що належить Марло), була пов’язана зі шпигунською діяльністю поета - він був завербований королівською розвідкою, і повинен був продовжувати “роботу” під іншим ім’ям, відмінним від імені “Шекспір”. Свою гіпотезу Цейдлер підкріпляв тим, що зробив “стилеметричний” аналіз словників Шекспіра, Крістофера Марло, Френсіса Бекона й Бена Джонсона й дійшов висновку, що кількість односкладових, двоскладових, трискладових і чотирискладових слів у Шекспіра й Марло в написаних ними п’єсах у величезному ступені збігаються.

Гіпотеза, відповідно до якої авторство шекспірівських п’єс належить Філіпу Сідні й графу Оксфорду, є однієї із найновіших. Вона не висувалася раніше ні закордонними, ні вітчизняними нетрадфордіанцями [19].

Більшість шекспірознавців дотримуються спільної думки в тому, що Великий Бард дуже далекий від ідеалізації коханої, чия краса асоціюється у нього з „темрявою”, а сама вона „недобра” (”unkind”), „нещира”, „невірна” („untrue” ). З огляду на це, цікавим видається переклад заключного двовірша, запропонований І.Костецьким. Він наважується на вельми сміливий крок: спочатку акцентує увагу на небесній природі любові („Найближче неба. Доторкнися, небо” ), а потім досить несподівано резюмує: „Люблю. Люблю. Не чисту грудь-тебе бо”. Несподівано, ефектно і по-своєму оригінально. Запускається механізм асоціювання: спадає на думку і „смаглява леді”, чия чарівна чуттєвість так вабить героя (сонети 149, 150), і друг, що втілює як безліч чеснот, так і брак досконалості (сонет 69). Тож у перекладі І.Костецького, як, до речі, і в тексті оригіналу, так і залишається непроясненим, хто ж, зрештою, приховується за сповненою особливого аксіологічного сенсу метафорою „A God in love” [15, 39].

Отже, любов Шекспіра - це таїна, яку можна розгадувати, але навряд чи можливо остаточно розгадати. Кожен із перекладачів сонетів відкриває певну грань незбагненного феномену любові, народженого поетичною уявою Великого Поета. При цьому кожна інтерпритаційна версія має свій сенс і культурний зміст. Саме паралельне читання оригіналу і його вдалих перекладів, коли процеси мислення та естетичного освоєння розгортаються в площині декількох текстових втілень однієї концепції, і створює об’єктивні гносеологічні передумови для розширення смислових обріїв рецепції оригіналу.

Не менш цікавим об’єктом літературознавчої інтерпретації є візія кохання, представлена Шекспіром у 144-му сонеті. Розкодовування прихованих смислів, виявлення провідного лейтмотиву та визначення того онтологічного простору, в якому розгортається основний сюжетний конфлікт цього твору, сприятимуть, як думається, адекватнішому розумінню авторського задуму. Це, у свою чергу, дозволить не тільки увиразнити шекспірівську концепцію кохання, але й розглянути існуючі українські переклади цього ліричного твору в новому ракурсі [18, 214].

У 144-му сонеті Шекспір зіставляє у двобої різні іпостасі кохання - до світлого юнака (a man right fair ) та смаглявої леді (a woman colour’d ill ). Ключовим принципом, на якому вибудовуються центральна змістова колізія, ейдологія та ціннісна семантика цього сонету, є принцип контрастності. Реалізується він насамперед через низку яскравих лексичних антиномій: comfort - despair , angel - devil, fair - colour’d ill, purity - foul pride . Уже в першому катрені розгортається основна сценарна модель - трагічне усвідомлення ліричним героєм роздвоєності власної душі. Він одночасно відчуває любов і до юнака, який постає в його уяві втіленням світлої іпостасі кохання, і до жінки, яка символізує темний бік пристрасті та асоціюється зі спокусою, гріхом і пеклом:
Two loves I have of comfort and despair,
Which like two spirits do suggest me still,
The better angel is a man right fair,
The worser spirit a woman colour’d ill [18, 217].

У двох наступних катренах відбувається своєрідний зсув візуальної перспективи: на зміну погляду вглиб власної душі приходить зовнішнє споглядання за ситуацією, що розгортається у площині інтимних стосунків так би мовити, третіх осіб - юнака і жінки:
To win me soon to hell, my female evil
Tempteth my better angel from my side,
And would corrupt my saint to be a devil,
Wooing his purity with her foul pride.
And whether that my angel be turnd fiend?
Suspect I may, yet not directly tell;
But being both from me, both to each friend,
I guess one angel is another’s hell [18, 222].

Якщо сприймати Шекспірові слова буквально, то в цих рядках прочитується хрестоматійно відома колізія подвійної зради. І кохана, і друг знехтували почуттями ліричного героя, однак його осуд концентрується виключно на особі жінки. Саме вона проголошується втіленням зла, яке спокушає чистого, непорочного ангелоподібного юнака. Втім, віртуозно обігруючи ці очікування, Шекспір, за рахунок використання таких дієслів, як „suspect” (підозрювати), “guess” (здогадуватися), „never know” (не знати), „live in doubt” (жити у сумнівах), створює ефект непроясненості, невизначеності фіналу. Сценарна схема спокуси й гріхопадіння у текстовому просторі цього сонету так і залишається лише пунктирно-окресленою, як така собі гіпотетично можлива, ймовірна перспектива:

Yet this shall I ne’er know, but live in doubt,

Till my bad angel fire my good one out [18, 225].

Доволі цікаві інтерпритаційні перспективи відкриває перед читачами оригіналу цього ліричного твору використання методологічних ресурсів структуралізму. Однією з важливих розповідних одиниць, згідно з теорією Р.Барта, є ядерна (або кардинальна) функція, яка виконує в тексті роль такого собі “шарніру”, що з’єднує між собою різні події. Функція є кардинальною, коли відповідний вчинок або дія відкриває певну альтернативну можливість, важливу для подальшого розвитку подій, тобто, коли вона чи то створює, чи то розв’язує ситуативну невизначеність [3, 398].

У 144-му сонеті Шекспіра ядерною (кардинальною) функцією можна вважати мисленнєву активність - психологічні родуми ліричного героя. Він не просто втягнутий у вир чужих стосунків, він ідентифікує себе як стартову точку їхнього розгортання, як своєрідну альфу, омегою по відношенню до якої може стати падіння світлого ангела.

У досліджуваному Шекспіровому сонеті система індексів не тільки створює ілюзію реальності (подвійна зрада ліричного героя другом та коханою), але й закладає певні можливості метафорично-психологічного прочитання, при якому магістральний конфлікт переноситься зі світу зовнішнього у мікрокосм ліричного героя.

На думку М.Габлевич, у сонетарії Шекспіра закладено принцип протиставлення похоті й любові. Символічним утіленням земної Краси і речником небесної Любові постає земна людина чоловічої статі: “Юнак поета-драматурга - невід’ємна частка його власної психіки, “краща частка” його “Я”-self (сонет 38), його шляхетніша половина (сонет 151), його “добрий дух із сяйним чолом” (сонет 144), його “син-сонце” (сонет 33)”. А смаглява жінка сприймається автором сонетів як втілення хоті, темної половини людської природи. Вона асоціюється з тінню (сонет 61), відчаєм (сонет 140), гріхом та болем (сонет 141). Отже, тілесне сприймається поетом як менш цінне, ніж духовне, і асоціюється з пристрастю, фізичним потягом до жінки [7, 178].

Таким чином, можливі щонайменше дві версії інтерпритації магістрального сюжету 144-го сонету В.Шекспіра. Перша з них актуалізує міметичний рівень смислового простору твору, коли розгортання сюжету розглядається як об’єктивна реальність складних психологічних стосунків між трьома особами - ліричним героєм, його другом та його коханою. Інша версія - метафорично-психологічна - вибудовується при перенесенні конфліктної ситуації у площину внутрішнього світу ліричного героя, у суб’єктивну реальність його духовного мікрокосму. Обидва вказані інтерпретаційні підходи, до речі, й знаходять своє художнє втілення в українських перекладах Шекспірового сонетарію.

Так, приміром, Д.Паламарчук, чиїм перекладам притаманна точність у відтворенні образних штрихів, актуалізує виключно ті смислові поля, що пов’язані з ідеєю подвійної зради:
Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий - добрий геній,
І жінка - демон з мороком в очах.
Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває демон ангела на гріх
І хоче силою очей своїх
Слугу небес дияволом зробити.
Та я невпевнений, чи ангел мій
Зберіг незайманість, чи вже пропащий,
Він друг мені, тож завжди він при ній,
За крок один від перлової пащі.
І я живу, й чекаю кожну мить,
Що праведник до пекла полетить [7, 12].

У перекладі 144-го сонету, здійсненому львівськими перекладачами Іриною та Олександром Селезінками, запропоновано інтеріоризовану версію магістрального сюжету:
Любові дві несуть і відчай, й спокій,
Вступаючи за душу мою в бій;
Дух добрий - то мужчина світлоокий,
Чорнява, смугла жінка -злий дух мій.
Щоб опинився в пеклі, зло жіноче
Спокушує добро моє піти,
Змінить на демона святого хоче,
Бажає чистоту перемогти.
Чи стане демоном мій ангел добрий,
Я відповіді поки не знайду;
Обидва проти мене й дух хоробрий,
Можливо, в злого ангела в аду.
Від того сумнів огорне мене,
Допоки зло добро не прожене [7, 187].

Як бачимо, у перших двох катренах перекладу, як, до речі, і в оригіналі, енергія постійно переміщується з ядра на індекси. При цьому ядерна (кардинальна) функція, що передана досить влучною метафорою („Любові дві несуть і відчай, й спокій, // Вступаючи за душу мою в бій…” ), посилюючись функціями-каталізаторами, забезпечує цілісність наративу.

 
Зарубіжна Література