Шекспірові твори в українських перекладах

Першим до перекладів творів Вільяма Шекспіра звернувся Микола Костомаров наприкінці 40х рр. XIX ст. Цей представник Харківської школи романтиків інтерпретував « пісню Дездемони з трагедії “Отелло”. Спроба Костомарова невдовзі ї стала віршем “Верба” — вільним переспівом у дусі народних пісень. 1854 року у Львові “уперше тодішньою літературною галицькою говіркою надруковано фрагменти з Шекспіра, які увійшли до збірки москвофіла Богдана Дідицького”.

І хоча цими перекладами не послуговуються сучасні читачі, М.Костомаров та Б.ДІдицький зробили благородну справу, виконали націєтворчу функцію. їхні переклади зробили можливим пряме, без посередників, спілкування української культури з англійською літературою і допомогли утверджувати ідею культурної рівності українців з іншими європейськими народами. Пояза українською знакових творів Шекспіра підкреслила повноцінність нашої мови.



Початок було зроблено — і національна інтелігенція зацікавилася творчістю видатного англійця. У Галичині в середині XIX ст. для потреб театру “Руська бесіда” практикувалися переробки і переклади чужомовних авторів, серед яких найпопулярнішим був Шекспір. Павлин Свенціцький 1864 р. здійснив перший переклад “Гамлета”, а наступного року (під псевдонімом Павло Свій) надрукував першу дію. Сучасний дослідник Максим Стріха у книзі “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням” визнає тканину цього перекладу “вже надто безнадійно застарілою”, хоча на той час доробок П.Свенціцького був популярним, адже в ньому вірно передано думки оригіналу.
Багатогранною постаттю українського перекладу був Панько (Пантелеймон) Куліш, який багато зробив для вітчизняної культури. “Куліш, поставши на рівному місці, не маючи попередників, починаючи з чистого аркуша, зумів перекласти самодин тринадцять Шекспірозих драм (а можливо, і п’ятнадцять — два рукописи було, схоже, навіки втрачено). Нічого подібного на шекспірівській ниві у нас не з’явилося й потому”.
Наприкінці 70х рр. XIX століття П.Куліш поставив перед собою амбітне завдання “виробити форми змужичілої нашої мови на потребу мислі всечоловічої” і запланував перекласти двадцять сім драм Шекспіра.

Поставлене перед собою завдання Панько Куліш виконав не в повному обсязі: у Львові 1882 року підготував до друку в першому томі Шекспірові твори “Отєлло”, “Трої.п і Крессіда”, “Комедія помилок”, а в другому — “Король Лір”, “Коріолан”, “Приборкана гоструха”. До 1886 р. було перекладено “Юлія Цезаря”, “Макбета”, “Антонія і Клеопатру”, “Гамлета”, “Багацько галасу знечев’я”, “Міру за міру”. Перелічені твори видані були не одразу, а лише після суттєвих правок.

Посприяв їх друкові Іван Якович Франко, який ретельно працював над редагуванням перекладів П.Куліша, тому що мав суттєві зауваження до них. Великий Каменяр ґрунтовно правив рукописи П.Куліша: у 10 драмах він зробив майже 6 000 виправлень, утому числі в “Гамлеті” — понад 800, деякі римовані уривки І.Франко “перекладав наново”, маючи на меті “надати перекладам Куліша більшої європейськості”. Після літературної правки драми В.Шекспіра було видано протягом 1899—1902 років.

На жаль, “Венеціанського купця” й “Цимбеліна” в перекладі П.Куліша ми не зможемо прочитати, адже, за словами Кулішевої вдови Ганни Барвінок, ці два рукописи були загублені по дорозі з хутора до чернігівського музею Тарновського.

Щодо роботи “гарячого Панька” над шедеврами англійця точилися дискусії, критика не завжди була доброзичливою. Так, Микола Зеров не схвалював широке використання старослов’янізмів і церковної лексики, критично ставився до деяких лексичних вад.

Лесю Українку деякі переклади Куліша обурювали, і вона називала їх “грубими до божевілля”. Кулішевого. “Макбета” поетеса вважала взагалі недосконалим і тому взялася за власний переклад цього твору.

 

Наша сучасниця Соломія Павличко теж негативно кваліфікувала перекладацький доробок Куліша, назвала його жахливим, щоправда, мотивуючи вади “станом української мови й неопрацьованістю техніки перекладу” того часу, тобто XIX ст. На противагу М.Зерову, Л.Українці, С.Павличко Максим Стріха у своєму ґрунтовному дослідженні пише: “…подеколи саме Куліш виявився ближчим до стилю Шекспіра, — проти дуже багатьох пізніших українських перекладів, які мимоволі підвищують стиль оригіналу” .
Позитивну оцінку доробку П.Куліша озвучив 1922 року Дмитро Дорошенко:”Своїми перекладами Шекспірових творів вніс Куліш до скарбниці українського слова якнайдорожчу вкладку: небагато літератур можуть похвалитися такими мистецькими перекладами Шекспіра, як українська — завдяки праці Куліша”.

У сучасному літературознавстві віддано заслужену шану титанічній праці “гарячого Панька” на перекладацькій ниві. Не тільки Кулішеві, а й Юрію Федьковичу дісталося від критиків, зокрема М.Драгоманова та І.Франка. Федькович, послуговуючись німецькими перекладами Шекспіра, 1872 року здійснив переробку комедії “Приборкання непокірної” під назвою “Як козам роги виправляють”. Твори геніального англійця так вабили перекладача, що на початку 70х років XIX ст. він переклав ще й “Макбета” та “Гамлета”. Прискіпливий до чистоти українського слова Іван Франко мав слушні зауваження щодо перекладів, та все ж взявся до їх редагування, а до видання 1902 року написав передмову.
Михайло Старицький переклав “Гамлета, принца Данського”, який був надрукований у Києві 1882 року. Авторові перекладу дорікали за те, що монологи Гамлета відтворені не ямбом, а хореєм. Зокрема Корній Чуковський назвав це вандалізмом. Газета В.Шульгіна “Киевлянин” надрукувала рецензію під назвою “Принц Гамлет в постолах”. Данило Мордовцев критикував перекладений початок монологу “Бути чи не бути, ось де заковика”.

Треба віддати належне сучасному літературознавству, що високо поціновує доробок М.Старицького, який порвав з традицією переспіву і заклав основи мистецтва адекватного перекладу.

Критик М.Шаповалова аргументовано пояснює характер відступів від оригіналу у перекладі українського драматурга тим, що той прагнув зробити шекспірівський текст дохідливим і зрозумілим. Доречними тут будуть рядки з вірша М.Старицького (”Заспіву” до поеми Байрона “Мазепа”):

… Британця пісню голосну
Я переклав на рідну мову,
Щоб неокриленому слову
Добути силу чарівну.

В.Коптілов, який ґрунтовно займається теорією та практикою перекладу, назвав М.П.Старицького “вдумливим інтерпретатором “Гамлета” Шекспіра”, під пером якого художній переклад став своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.
Дослідження Олесі Галько, учениці вчителя:методиста Є. Г. Титової

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.